“Кожен наступний день був жахливіший за попередній”: інтерв'ю з очевидцями окупації на Миколаївщині

Розмовляємо з двома сестрами – Ольгою і Валентиною, уродженками Миколаївщини. До війни одна із них працювала в лабораторії, перевіряла якість борошна, інша вчителювала. В обох по троє дітей. Через війну їм довелося залишити рідні с. Квітневе і смт Первомайське і шукати прихистку на Західній Україні. Зараз вони на Рівненщині, у безпеці. Але ще кілька днів тому їм довелося переживати бомбардування, обстріли, окупацію на власному досвіді. Вони говорять майже одночасно, і дуже часто їхні голоси зливаються в унісон, адже одні й ті самі жахи вони бачили і спільно все переживали.

“Доцю… на нас ніхто не нападе”

Розкажіть про все із самого початку, від 24 лютого

День розпочався о 5:15. Зателефонувала моя дитина і сказала: «Мамо, нас бомблять. У нас дрижать вікна, вилітають шибки. Там, де Кульбакине, все червоне…» Я ще відповіла: «Доцю, це, напевно, навчання. Не переживай. Ніхто на нас не нападе…» Потім чоловік устав і каже: «В районі Миколаєва все червоне…» І тоді стало страшно… Ми дуже близько до Криму, і за кілька днів ворог може бути вже в нас. Так і сталося.

Ви, до речі, вірили, що війна буде? І чи уявляли собі, якою вона може бути?

Так. Але було певне самонавіювання: нам чомусь здавалося, що народ у Росії цього не допустить, повстане і викине свого Путіна в космос. Але війна почалася, йшли дні за днями, і нічого такого, що ми собі нафантазували, не ставалося. Навпаки, кожен наступний день був жахливіший за попередній. 27 числа вони заїхали до нас і вперше обстріляли село.

“Ми не сміливі”

Як люди реагували на появу рашистів?

Раді їм точно не були. Знаю кілька випадків просто трагічних і героїчних одночасно. Зокрема, коли трасою Снігурівка – Миколаїв йшла колона, наші хлопці вирішили їх зупинити. Один із них вийшов із дому і почав гатити просто з гвинтівки в бік орків. Вони відкрили вогонь у відповідь, унаслідок чого постраждали декілька будинків, школа, злетіла в повітря заправка, багато де повилітали вікна, і нашому подвір’ю, та й усьому селу дісталося… Чоловіка того тяжко поранило, і за кілька днів у лікарні він помер. Поранених також було чимало.

Інша історія не менш болісна. Ще один чоловік напередодні набрав додому гранат ящика зо два. Коли орки заїхали, він узяв український прапорець маленький, гранату і рушив назустріч їм. Підійшов і каже: «Ви тут не проїдете!» Вони ж його обминули і попрямували далі. Так він удруге зробив так само: узяв прапор, гранату й пішов на міст. От там його вже розстріляли. Казали потім люди, що снайпер. Та ще й мертвого за руку до труби прив’язали. Так він і лежав прив’язаний три дні. Тіло ніхто не міг забрати…

На початку нашої розмови ви показували мені відео з пересуванням військової техніки окупантів, яке знімали самі…

По трасі чотири села: Червоне – ми, Первомайське, – Бармашове – Партизанське. Орки не пішли через степ, а саме через села, де звідусіль прикриті, з усіх боків. Їхали, як у себе вдома… Але вони теж намагалися бути обережними: йшли невеликими групами, розподіляючись по різних вулицях у селах. Вони «намацували» собі шляхи, як мурахи. Наприклад, побачили, що можуть пройти, дорога вільна, тоді вже давали сигнал, і йшли масивнішими колонами. Люди в кожному селі й на кожній вулиці могли спостерігати, скільки саме їх проїжджає.

А ви не боялися знімати?

Нас просили – ми знімали. Страшно було, але ми розуміли: від того, скільки даних ми передали, і як точно ми передали, залежало, наскільки влучними будуть наші хлопці. За допомогою телеграм-бота ми, і не тільки ми, повідомляли про техніку окупантів, яку бачимо, а саме: яка це техніка, кількість одиниць тощо. Наших найбільше цікавило, скільки бензовозів йшло та градів. Знаєте, як було радісно, коли ми передали, а потім почули, що колону орків перед Миколаєвом наші накрили!

Ви дуже сміливі.

Ми не сміливі. Все, що тоді відбувалося, видавалося сном, божевіллям якимось.

Як так сталося, що ці відео залишилися? Перебуваючи в окупації, ви не стерли їх?

Так, нам написали в чаті, щоб ми видалили листування, зйомки, фото, контакти. Мовляв, якщо спіймають, то… Крім того, росіяни позабирали телефони в багатьох наших, доєднувалися до місцевих груп і так могли багато про що дізнаватися. Але ми не стерли ці відео спочатку, а потім просто не носили телефони з собою, залишали їх вдома. Про те, що їх можуть і вдома знайти, якось не думали тоді.

Найстрашніше в окупації

Я розумію, що від початку війни ви побачили багато страхіть. Що серед усього цього витримати найскладніше, що залишило найболючіші спомини?

Для мене нічого страшнішого за літаки, немає. Після цього гулу вже боїшся всього: машина проїхала, десь щось упало – а тебе вже підкидає.

Та й будь-який обстріл – це жах. Якщо люди потрапляють під обстріл чи бомбування, від них мало що залишається. І похорони не такі, як у мирному житті… От, наприклад, жінка місцева пішла забирати корів, які паслися. Перед тим нас військові попередили: сидіть і не висовуйтеся! Так від тієї жінки знайшли тільки ногу й руку. А голова потрапила на дах одного будинку і тільки через кілька днів звідти скотилася… Тоді все, що знайшлося, в мішечок склали і в саду захоронили.

Та хіба це один випадок? Поряд із нами люди жили, чоловік із жінкою. Зараз лежать у одній могилі, бо залишилися від них тільки якісь частинки тіл… І розібрати, де вона, де він, неможливо… І чоловіка пам’ятаю, якому пів голови знесло… І росіяни своїх загиблих як вивозили (перші дні не збирали, а потім все-таки почали), то тільки й видно – з машин руки й ноги стирчать, обгорілі тіла…

Багато кошмарів набачилися, але один момент мені особливо запам’ятався. Росіяни, як заходили, перебили високовольтну лінію. У результаті світла немає, води, відповідно, також немає. Син – дванадцять років – пішов (а там недалеко) з баклажками по воду, яку самі ж солдати у бочці привезли. І тут летить літак. І починається бомбування. І моя дитина з цими баклажками десь там… Бачу, що щось летить, і не знаю, куди воно прилетить, і переді мною чорна хмара диму. Я в той момент думала, що помру на місці! Слава Богу, за кілька хвилин малий із того диму виринув і добіг додому.

Під час обстрілів ви були вдома чи переховувалися в бомбосховищі?

Коли як, але шлях до бомбосховища з дітьми, то окрема історія. Удень зазвичай було все тихо. Потім на ніч, з дев’ятої вечора, орки починають позиції наших бомбити, тому дрони дзижчать постійно, літаки гудуть, росіяни налітають, наші відповідають. Словом, перехресний вогонь, а ми перебуваємо між ними. Гепати починає так, що дурно стає. І настільки часто – маже безперервно: на рахунок «п’ять» чекай кожен наступний постріл.

У нас було два бомбосховища – за 5 і 10 хвилин ходу від нас. Під час якогось із обстрілів ми вирішуємо, що все-таки треба бігти ховатися. Наші розповідали, що краще переміщатися між будинками. Так можна уникнути прямого влучення і уламків. 

Отже, ми і біжимо. Я рахую: «один», «два», «три», «чотири», «п’ять». На рахунок «п’ять» присідаємо або падаємо, рот відкриваємо, вуха затуляємо руками. У мене вже діти знали це, як «Отче наш». І так спочатку до найближчого, а потім перебіжками уже до нашого бомбосховища. Меншу й старшу дитину неймовірно калатало!

Окупація… Якою вона була? Що вам запам’яталося найбільше?

Запам’яталося, наприклад, що наша влада найперша змилася, як і тероборона, до речі. І показала, відповідно, абсолютну неспроможність щось організовувати. Голова – коли ще був на місці – почав росіян захищати. Висловлювався, що й мітки не потрібно шукати. Для чого, мовляв, це робити?

Народ же наш бачить безпорадність влади, але сам ще діяти не до кінця навчився. Всі розмірковують, як треба чинити, як не треба, а коли доходить до справи, то ніхто нічого не робить. Навіть більше: якщо ти сам виявляєш ініціативу й починаєш щось робити та організовувати, знайдеться багато охочих тебе розкритикувати чи висміяти. Мовляв, «тобі що, більше за всіх потрібно?» Так не має бути. Якщо ти хочеш щось змінити, міняй: у своєму під’їзді, своєму місті, у своїй країні. Це правило однакове і в мирний час, і на війні: знаєш, що треба робити, – роби. Патріот – це не той, хто ходить у вишиванці і співає гімн. Це той, хто вболіває за своє село, свою школу, своїх сусідів… І робить те, що може.

Але дивував народ не тільки своєю безпорадністю. Були й інші неприємні речі. Наприклад, були й такі серед наших, хто побіг до розбомбленої школи роздивлятися, де і що погано лежить. Розрахунок простий: війна все спише. Таку позицію важко зрозуміти. Це ж на ваші гроші куплене! Ви самі себе обкрадаєте?! Загалом, мародерство – то зло, яке просто неможливе. Слава Богу, вчителі зібралися, згуртували учнів і врятували таки шкільне майно – комп’ютери, принтери…

Зараз, може, і складно таке говорити про владу і про наших людей, але так було. Навряд чи треба приховувати те, що є правдою.

Ви не довго пробули під окупацією, наші швидко повернулися?

Росіяни нам сказали: поки ви не чіпаєте нас, ми не чіпаємо вас. Коли йшли з нашого села, то сказали: йдемо, мовляв, щоб вас не тронули. І щойно вони пішли, дві колони, наші їх накрили. Одразу потім прилетів літак і почав нас бомбити…

Окрема історія, як ми виїжджали. Коли нарешті наважилися, то тікали вже під обстрілами. Снаряди падали буквально поряд із нами. Поблизу мосту – вирва глибочезна. Поки їхали – всі тряслися! Мопедами дісталися до міста, сіли в маршрутку. Кілька разів поверталися, бо спочатку попросили нас забрати одних дітей, потім ще одна жінка приєдналася з чотирма дітьми. Пам’ятаю якусь тітку в махровому халаті, яка пакувала в нашу машину дітей, речі, мішок картоплі, яйця, інші продукти. Все нагадувало якесь масове божевілля.

Софія Денисюк, Олена Харитоненко. Фото: Катерина Лащикова