Спецпроєкт "Герої в тилу": як кадріохірург Борис Тодуров оперував під світлом ліхтаря

Борис Михайлович Тодуров — кардіохірург, заслужений лікар України, директор Інституту серця, професор, здійснив першу в Україні трансплантацію серця та зробив понад 15 000 операцій. 

Український лікар грецького походження, який оперував по всьому світу, з перших днів повномасштабної війни залишився в Україні та у стінах рідного інституту оперував при світлі ліхтаря. Саме про нього третій випуск спецпроєкту Новини.LIVE "Герої в тилу". 

— Вас називають лікарем від бога. Ви розрізняєте, що талант, а що набуті навички? 

— Звичайно, є люди, у яких вроджений талант до ручної праці, саме до хірургії. Але ж 90% успіху в нашій спеціальності — це навчання, наполегливість. 

— Які були перші виклики, пов'язані з війною? 

— Уявіть собі, робиш операцію людині, і гасне все світло, і ти в темряві. Працював тільки мій налобний ліхтарик. Це був шок. Це повторювалося кілька разів, коли були ракетні атаки. 

Але ми були морально і технічно готові. Все обладнання, яке є в операційній, має свої акумулятори. За декілька хвилин ми підключили генератори і відновили світло та енергопостачання. Десять операцій паралельно відбувалося в той момент, і ми не втратили жодного хворого під час блекауту. 

— Перший день війни. Чи довелося переносити операції? 

— Ми не переносили операції. Ми працювали у звичайному режимі, не виходили з клініки взагалі. Три місяці ніхто не виходив з клініки. Медсестри, санітарки, лікарі, всі були тут вахтовим методом. Близько 500 людей перебували у підвалі, дехто з родинами жив. І мої діти тут жили, і онуки, бо було небезпечно, ніхто не знав, що буде у місті. 

— Чи оперуєте ви українських військових?

— За цей час пройшло через нас десь більше як 200 бійців із пораненнями, усі вижили. 

— Клятва Гіпрократа, патріотизм, відчуття того, що вони наші вороги, і робота лікаря. Ви б оперували російських військових? 

 — Коли людина поранена, російська чи українська, це поранений. Для нас це пацієнт. І я маю ліцензію тільки на порятунок людей, а не на страту, засудження чи вирок. Завжди кажу: ми лікарі, а не судді, прокурори і тим паче не кати.

Ми цивілізовані люди, і якщо російський поранений потрапить до нас без зброї і не буде від нього небезпеки, то будемо рятувати старанно, як і всіх інших. Хоча б для того, щоб поміняти потім на наших хлопців або щоб він пішов до суду й отримав законний вирок.

— Як ви відмовляєте пацієнтам, адже всім допомогти неможливо?

—  Я майже не відмовляю нікому. Усі, хто хочуть оперуватися в мене, оперуються в мене. Інколи я роблю по 5-6 операцій на день, але ж не відмовляю нікому, хто з якоюсь довірою ставиться до хірурга і сподівається, що хірург врятує життя.

Відмова — досить велика травма і стрес для людини. Коли вона сподівалася, що якийсь хірург зробить якесь чудо, а він відмовив, то надія вмирає. Тому не можна вбивати надію. 

— Як ви заспокоюєте пацієнтів, у яких страх перед операцією? 

— Я їм кажу, що вам зроблять маленький укольчик і ви будете спати, а я буду працювати. Коли прокинетесь — будете здорові і щасливі. Отак і заспокоюю. 

— Які болючі точки війни, коли у вас серце боліло? 

— Маріуполь — досі болюча точка. Плачу постійно, як згадую. Ірпінь уже відновили, але, на жаль, втратили там людей. 

— Як часто ви собі кардіограму робите? 

— Останній раз роки три тому. Я досить непогано почуваюся, тільки спина в мене болить постійно. Шия і спина — це професійні вади. А так, із серцем все досить добре, я не такий вже старий. 

— Для вас серце — не щось романтичне, а насос. Але у війну воно по-особливому болить. Що на вашому серці сьогодні?

— Трагедія. Трагедія країни, людська, моїх близьких, моєї родини, пацієнтів, які приїжджають.

Скажімо так, ніхто не приходить до мого кабінету, щоб запросити на весілля, всі приходять з якоюсь бідою. Ця біда автоматично переходить і на моє серце теж.