Як світова декомунізація впливає на пам'ять про СРСР

Після анексії українського Криму росією в Україні почалася активна декомунізація. Згодом цю ініціативу підхопили й інші пострадянські країни. А після повномасштабного вторгнення 24 лютого знищення всього, що має зв'язок до росії чи СРСР, стало як ніколи актуальним.

Однак чи означає це, що події минулого забудуться? Британська професорка історії з Університету Редінга Хелен Періш відповідає на це питання у своїй статті, переклад якої підготувало Новини.LIVE. Оригінал англійською мовою можна знайти на the Conversation.

Руйнування радянських пам’ятників надає нового значення просторам, які вони займали

У латвійській столиці Ризі наприкінці серпня під гучні вигуки натовпу впав 80-метровий бетонний обеліск. Його звели в 1944 році на честь захоплення Радянською армією Латвії. Кілька днів до того в Естонії зняли та доставили до музею інший радянський пам’ятник — цього разу танк, прикрашений комуністичною червоною зіркою.

Такі сцени відбуваються по всій Центральній та Східній Європі — у Польщі, Литві та Чехії. Переміщення або знищення пам'ятників радянської доби є потужним нагадуванням про складний взаємозв’язок, який існує між історією, пам’яттю та політикою.

Пам'ятники є потужним інструментом пропаганди, який робить події минулого видимими в сьогоденні. Публічне мистецтво такого роду визначає героїв минувшини та пише історію ідентичності нації. Але видалення цих об’єктів відбиває (і створює) суперечливі історії та інтерпретації наслідків війни. Громадська пам'ять не є однотипною чи статичною.

Яскравими прикладами є статуї та меморіали, споруджені в роки після Другої світової війни. Призначені для вшанування визволення від нацизму, вони також були символами радянської влади та присутності у Східній Європі, а також політичної та військової окупації.

Як наслідок, меморіали, статуї та пам’ятники, які, як видається, пропагують комунізм або вшановують пам’ять про радянське минуле, також підлягають або санкціонованому урядом видаленню, або, що частіше за все, пошкодженню, маргіналізації чи перепрофілюванню. Їх видалення — це не знищення чи стирання історії, а створення нового виду пам’яті.

Декомунізація публічного простору

В Україні закон про декомунізацію, ухвалений у квітні 2015 року, заборонив використання комуністичної символіки та пропаганду на пам’ятниках, міських просторах і назвах вулиць. У період з 2015 по 2020 рік після анексії Криму росією демонтували понад 2000 пам’ятників комуністичного минулого України.

Оновлений закон про декомунізацію в Польщі у 2017 році передбачав видалення пам'ятників і меморіалів особам і подіям, які символізували комунізм чи інші форми тоталітаризму. Російська війна в Україні спонукала польський Інститут національної пам’яті активізувати свої зусилля з декомунізації публічних просторів. У березні 2022 року його голова Кароль Навроцький закликав до швидких дій, щоб прибрати з громадських місць символи, які можуть пропагувати комунізм.

Пам'ятники радянської епохи також прибрали з громадських місць в Естонії, щоб гарантувати, за словами прем’єр-міністра Кайї Каллас, що росія буде позбавлена будь-якої можливості "використовувати минуле для порушення миру".

У столиці Латвії, Ризі, коли був знесений радянський військовий меморіал, мер міста Мартіньш Стакіс стверджував, що пам'ятник прославляв російські воєнні злочини, і його слід знести як фізично, так і "в серцях".

Але видалення матеріальних пам’ятників радянської епохи викликало розбіжності. Такі пам’ятники та зображення були помітною частиною ландшафту, і їхнє видалення підживлювало суперечки про національну ідентичність та історію.

На думку деяких спостерігачів, декомунізація була необхідною для запобігання появі репресивних режимів.

Для інших зникнення статуй і військових пам’ятників було видимою, насильною та невиправданою спробою стерти минуле нації, якою б проблемною воно не було. Серед таких людей і речник президента росії володимира путіна, який засудив видалення пам'ятників радянської доби як "війну з історією".

Прокляття пам'яті

Коли валять статуї та руйнують пам’ятники, ми бачимо фізичну атаку як на об’єкт, так і на людей та події, які він символізує. Руйнування має на меті розірвати наш зв’язок із минулим, паплюження показує, що об’єкт — і що або кого він символізує — безсилий, нездатний захистити себе.

Знищення громадських пам’яток має довгу історію. Damnatio memoriae (прокляття пам’яті) підсумовує практику римського світу, за якої імператор, сенат або широкі верстви населення могли засудити дії попередніх правителів та знищити пам’ять про них.

Статуї були знесені, монети розплавлені, а письмові записи знищені. У Panegyrici Latini письменник і філософ Пліній Старший описує захоплення учасників, коли помсту розігрували над ненависними мертвими.

Але чи забувають засуджених внаслідок таких дій, чи "стирають" їхню історію та пам’ять про них? Чи ми пам'ятаємо їх, просто в іншій інтерпретації минулого?

Ми можемо спостерігати такі конкуруючі наративи в інтерпретації руїн середньовічних монастирів, які залишаються помітними на англійському ландшафті. Для багатьох протестантських реформаторів XVI і XVII століть ці "голі зруйновані хори" були пам’ятником успішного придушення "фальшивої релігії" (католицизму) в Англії. Але противники релігійних змін дивилися на ті самі руїни з ностальгією і оплакували втрачене чернече життя.

Подібним чином статую короля Георга III, встановлену британцями в парку Боулінг-Грін у Нью-Йорку, повалили та розплавили у 1776 році після читання Декларації незалежності. Але порожній цоколь і паркан навколо нього залишаються пам’ятником іншому історичному наративу, який вшановує успішну перемогу революціонерів над репресивною британською державою.

Декомунізація в Україні створила нові фізичні та ментальні простори, де деякі пам’ятники знищили, а інші замінили релігійними фігурами, квітами або залишили пустими. Попіл і руїни нагадують нам про те, що колись стояло на тому самому місці.

Статуї та пам’ятники нагадують про минуле теперішній та майбутній авдиторії. Вони створюють ландшафт і середовище, яке складається з шарів людської культури та пам’яті. І їх можна як створювати, так і знищувати. Але порожні місця, залишені статуями, передають послання настільки ж потужне, як і пропаганда самої статуї.

Знищення матеріальних об’єктів і знищення людської пам’яті — це не одне й те саме. Історія, пам’ять і політика є і завжди були тісно переплетені, а зв’язок між пам’яттю та забуттям сильніший, ніж ми думаємо.

Хелен Періш, професорка з історії, Університет Редінга, Британія