Чи чекають в Криму на Україну: історія кримчанки, яка вперше в житті виїхала з півострова
Потяг на Київ курсував вночі, тому більшість пасажирів одразу застеляли полиці й готувалися до сну. В одному купе з журналістами Новини.LIVE опинилася дівчина, яка довго дивилася у вікно, намагаючись в темноті розгледіти Україну. Вона все бачила вперше, бо до цього ніколи не покидала рідне місто Севастополь.
Спеціально для Новини.LIVE дівчина погодилася дати ексклюзивне інтерв’ю.
Крим — це Україна
Про те, що вона їде з Криму, дівчина розповіла одразу під час знайомства. А дізнавшись, що з нею в купе журналісти, на інтерв’ю не погоджувалася, боялася. Та домовившись про те, що ми не будемо показувати обличчя, Вікторія (ім'я змінене) почала говорити.
Їй 21, і вона з Севастополя. З рідного міста, відповідно і з Криму також, не виїжджала ніколи. У 2014 році, коли півострів окупувала Росія, їй було 12.
— Що пам'ятаєте про окупацію Криму?
— В той час у нас були канікули у школі. Я так розумію, що у школах і проходили "вибори". Я просто сиділа вдома. Воно саме якось прийшло, ніхто не питав мене.
Про себе їй розповісти немає чого або ж боїться. З особистого поділилася тим, що її батьки розлучилися і у родини проблеми з грошима. Багато часу дівчина проводила в Інтернеті. В забороненій соцмережі у тринадцятирічному віці Вікторія познайомилася з хлопцем з Києва. Тісно спілкуватися вони почали під час пандемії. Закохалася.
— Я часто розповідала йому про проблеми в школі, а він підтримував.
— Які були проблеми у школі?
— Різні. Важко було бути чесною і казати, що ти не просив росію приходити. У школі стало багато росії — прапор, фотка путіна.
— Чи говорили ви з однокласниками про Україну?
— Ні. Я так розумію в мене радикальна позиція, всі інші пливуть за течією. У всіх свої причини — хтось боїться, а хтось дійсно любить Росію.
Під час розмови у дівчини пітніли руки, червоніло обличчя. Були всі ознаки того, що вона переживає і боїться. Але в неї була підтримка. В потязі за руку її тримав той самий хлопець з Інтернету, до якого вона приїхала.
— Я не могла раніше виїхати. Батьки не хотіли, а я одна не могла. А потім не вистачало грошей, і я навіть не знала, що можу виїхати. Тільки у 2021 році дізналася, що є така програма для вступу Крим-Україна, почала готуватися, але потім вже почалася повномасштабна війна. Я зрозуміла, що немає чого чекати і треба їхати, щойно буде змога.
— Де взяли гроші?
— Працювала продавчинею за 30 тисяч рублів (13 467 грн) на місяць.
— А що можна на ці гроші собі в Криму дозволити?
— Люди кажуть, що ціни, як в Москві. Тобто високі. Але я все відкладала.
Дівчина їхала з Крима шість днів. Саме в потязі на Київ ми провели з нею інтерв’ю. І вона відповіла на головне питання.
— Крим чий?
— Український.
Повномасштабна війна: зміни в Криму
— Що змінилося в Криму, коли почалася повномасштабна війна?
— Якщо раніше було так собі говорити про те, що ти любиш Україну, тепер в жодному разі не можна. Навіть натякати.
— Як відбувається покарання за проукраїнську позицію?
— Мене не карали. Доки я була в Криму, то намагалася берегти свою попу.
— Як зараз виглядає Крим?
— Всюди зетки, воєєна реклама, символіка. Але є гасла "Слава Україні!". Звісно, при мені їх ніхто не малював, все це робиться таємно, бо люди бояться. Але багато хто чекає на повернення України. Малюють щосьна підтримку України або ж залишають щось пов'язане з Україною. Наприклад, в магазинах є таблички українською мовою "Ведеться відеонагляд", їх не знімають.
– Як вам вдалося залишитися проукраїнською? І від чого це залежить, коли перебуваєш в "російському" Криму?
— Мої колеги на роботі, в яких чоловіки воюють на СВО, — проросійські. Було важко з ними, бо вони казали мені нікуди не їхати. Але Україна — це мій початок. Я не пам'ятаю нічого поганого, пов'язаного з Україною. Це моя Батьківщина. Я не бачила нічого поганого, про що говорить Росія.
— А що говорить Росія? Що ми їмо дітей?
– Наприклад. Про те, що в Україні ніби забороняють розмовляти російською.
— Для вас мова має значення?
— Має. Дійсно має. Але треба підтримувати тих, хто переходить на українську, бо це важко, якщо ти живеш у російськомовному суспільстві.
— Ви коли перейшли на українську?
— Вчора (день перетину кордону).
— Чи чекають в Криму на Україну?
— Скільки років минуло, багато українців виїхали, а багато росіян приїхали. Так що, думаю, більшість ні, але це не кримчани, не українці, це русня. Ті, хто народився ніби в "російському Криму", їх годують російською пропагандою і вони вважають себе росіянами. Вони мало що знають про Україну. І зараз взагалі важко достукатися до українських новин.
— Чи допомагають в Криму російській армії?
— Так, допомагають. Гроші збирають, але не дуже успішно, А от дітей відправляють робити окопні свічки, печиво пекти. На жаль, багато школярів у цьому беруть участь, це жахливо.
— Що найгірше у житті з Росією?
— Вся росія. Окрім, мабуть, людей, які можуть думати. Які розуміють, що війна — це не визволення, це погано і це жах.
— Як ви думаєте, чи існують хороші росіяни?
— Важко сказати.
— Чи боїтеся ви Росію?
— З однієї сторони, так, а з іншої, я розумію, що вона неминуче програє.
— Як реагували на перші вибухи в Криму, що відчували?
— Вааау.
— Чому така реакція?
— Це щось дивне, це перший крок до повернення додому.
— Якою ви бачите деокупацію півострова?
— Я боюся, що це буде дуже жорстоко, бо росія дуже міцно в нього вчепилася і не хоче його віддавати. Що б не робили українці, ракети та їх уламки не питають, де їм падати. Як би українці дуже точно не цілилися по українських складах, росіяни збиватимуть ракети і вони будуть падати. А в мене в Криму найближчі родичі. Я боюся, що все буде жорстоко. А хотілося б, щоб Путін здох і все вирішилося більш мирно та дипломатично.
— Ви думаєте, смерть путіна може завершити війну?
— Насправді ні, бо не він один цим керує. Але я думаю, що Крим скоро деокупують. Але це гостра тема, тому в Криму про таке зазвичай не говорять.
Крим — Київ: плани
— Ви вже повідомили родині в Криму, що доїхали?
— Так. Вони дуже бояться за моє життя, за мою волю.
— Через російські ракети чи страх, що з вами тут українці щось зроблять?
— Через все одразу. Боялися, що мене могли не пропустити, що могли вбити, згвалтувати, бо я їду одна.
— Як думаєте, яка атмосфера в Києві?
— Я так розумію, українці дуже один одного підтримують. І в цей час зрозуміло, хто свій, а хто чужий. І якщо свій, то цілком, а якщо чужий, то теж цілком.
— Що ви любите в Україні?
— Те, що можна бути собою і не треба бути пафосним, как в Маасквє. Не соромно бути селянином, наприклад. І українці справжні, щирі.
— Чи боїтеся ви почути повітряну тривогу?
— (Не відповідає, а киває головою "так")
— Які плани на найближчі дні?
— Почати робити адекватні документи. Отримати паспорт громадянина України, бо в мене є лише свідоцтво про народження. Я хочу бути повноцінною громадянкою, а не з ізюминкою. Купити сімку треба. А ще познайомитися з родиною хлопця.
— Що везете в чемодані?
— Дуже багато сувенірів — магніти, значки, аромамасла, чурчхелу.
— Ви під час розмови дуже стримано і скромно поводитеся. Через страх чи характер такий?
— І те, і те. Час такий, що боюся сказати щось зайве. Навіть якщо в Україні з цим вільніше, я довго росла в середовищі, де не можна бути повністю відвертою.
— Чи хотіли б ви поговорити з психологом?
— Я думаю зараз усім українцям це треба, на жаль.
— Що б ви йому сказали?
— Я відчуваю провину за те, що стільки часу була в умовній безпеці, а інші українці ні. Ті ж люди в Маріуполі. Я відчуваю якусь відповідальність за те, що Крим ще не повернувся. Я думаю, з цим треба боротися, щоб далі жити щасливо і повноцінно.
Читайте Новини.LIVE!